Немає жіночої соціалізації значить не жінка??
Один із аргументів, який іноді можна почути від частини феміністок, звучить приблизно так: трансжінка не може повною мірою розуміти жіночий досвід, тому що вона не пройшла жіночої соціалізації від народження.
На перший погляд ця теза здається логічною. Дівчинку від самого дитинства сприймають як дівчинку. До неї ставляться відповідно до жіночих гендерних норм. Вона стикається з обмеженнями, очікуваннями, сексуалізацією, контролем поведінки, зовнішності та сексуальності. Трансжінка, яку в дитинстві суспільство сприймало як хлопчика, цього досвіду в такому самому вигляді справді могла не мати.
Але саме тут виникає питання, яке майже ніколи не ставлять:
що саме ми називаємо жіночою соціалізацією?
Бо якщо розкласти її на складові, значна частина традиційної жіночої соціалізації — це зовсім не набір навичок, необхідних для того, щоб бути жінкою.
Це навчання тому, як виживати у патріархальному суспільстві.
Дівчинку часто вчать бути тихою.
Не сперечатися.
Не бути «занадто гучною».
Не злитися.
Не проявляти агресію навіть тоді, коли її кордони порушують.
Не бути надто амбітною.
Не демонструвати свою перевагу над хлопцями.
Не лякати чоловіків своєю силою, компетентністю чи незалежністю.
Бути приємною.
Бути зручною.
Думати про почуття інших раніше, ніж про власні.
Не відмовляти занадто різко.
Посміхатися.
Не займати надто багато простору.
Не говорити про секс надто відкрито.
Не хотіти сексу «занадто сильно».
Але водночас бути сексуально привабливою.
Піклуватися про зовнішність.
Подобатися чоловікам.
І водночас відповідати за те, щоб чоловічий інтерес не став надто агресивним.
У багатьох дівчат до цього додаються рання сексуалізація, домагання, страх насильства, сором за власне тіло, сором за сексуальність, страх осуду.
І якщо називати все це «жіночою соціалізацією», виникає парадокс.
Чому досвід пригнічення повинен бути кваліфікаційною вимогою для того, щоб називатися жінкою?
Жінка, яку ніколи не домагалися, не стає меншою жінкою.
Жінка, яку виховували феміністичні батьки й не привчали до покірності, не стає меншою жінкою.
Жінка, якій із дитинства дозволяли сперечатися, бути амбітною, займати простір і не залежати від чоловічого схвалення, не втрачає жіночності.
Отже, сама логіка «ти не пережила достатньо жіночого пригнічення — тому ти недостатньо жінка» має фундаментальну проблему.
Бо тоді виходить, що патріархальна травматизація стає своєрідним посвідченням жіночності.
А це вже абсурд.
Я б сформулювала іншу тезу.
Значна частина того, що традиційно називається жіночою соціалізацією, — це не формування жінки, а формування жінки, зручної для патріархальної системи.
І саме тут досвід частини трансжінок стає надзвичайно цікавим.
Трансжінка, яку суспільство в дитинстві сприймало як хлопчика, могла не отримати значної частини саме цього патріархального програмування.
Їй могли дозволяти те, що дівчатам часто доводилося виборювати.
Бути гучною.
Сперечатися.
Ризикувати.
Помилятися.
Бути конкурентною.
Виявляти амбіції.
Йти в технічні професії.
Претендувати на владу.
Вірити у власну компетентність.
Не думати постійно про те, чи вона достатньо приємна для інших.
Не ставити потреби майбутнього партнера автоматично вище за власні.
Не сприймати власну силу як загрозу жіночності.
Тобто суспільство могло розвивати в цій дитині саме ті якості, які воно традиційно намагається обмежувати в дівчатах.
І тут виникає ще один парадокс.
Подивімося, над чим величезна кількість дорослих жінок працює після двадцяти, тридцяти або сорока років.
Навчитися говорити «ні».
Навчитися встановлювати кордони.
Перестати вибачатися без причини.
Перестати боятися конфлікту.
Навчитися вимагати достойної зарплати.
Дозволити собі кар'єрні амбіції.
Перестати залежати від чоловічого схвалення.
Не відчувати провину, коли ставиш себе на перше місце.
Навчитися говорити про власне сексуальне бажання.
Перестати вважати власне тіло об'єктом, який існує передусім для чужої оцінки.
Не боятися бути сильною.
Не боятися бути незручною.
Не боятися бути успішнішою за чоловіка.
Не боятися займати простір.
Інакше кажучи, величезна частина жіночої емансипації полягає у тому, щоб демонтувати всередині себе саме результати традиційної жіночої соціалізації.
Жінка десятиліттями працює над тим, щоб повернути собі свободу, яку в неї поступово забирали.
І ось тут трансгендерний досвід створює дуже незвичайну траєкторію.
Частина трансжінок може увійти у доросле жіноче життя вже з якостями, які інші жінки змушені відвойовувати.
Не тому, що трансжінки «кращі».
І не тому, що чоловіча роль сама по собі є якоюсь ідеальною моделлю розвитку.
А тому, що соціальні дозволи розподіляються нерівномірно.
Те, що хлопчику часто дозволяють автоматично, дівчинка іноді мусить виборювати.
Право на силу.
Право на автономію.
Право на амбіції.
Право на ризик.
Право на помилку.
Право бути неідеальною.
Право не подобатися.
Право сказати «я хочу».
Право сказати «я не хочу».
Право поставити себе першою.
І якщо трансжінка виросла в соціальному середовищі, де її сприймали як хлопчика, вона могла засвоїти саме ці дозволи.
А потім вона усвідомлює себе жінкою.
І ці якості нікуди не зникають.
Вона не починає особистісний розвиток заново.
Вона приходить у жіноче життя вже сформованою дорослою людиною.
Зі звичкою приймати рішення.
Зі звичкою відповідати за себе.
Зі звичкою не чекати дозволу.
Зі звичкою вірити у власну компетентність.
І ось це, на мою думку, одна з найбільш недооцінених особливостей трансжіночого досвіду.
Звичайно, не кожна трансжінка має саме такий шлях.
Деякі трансдівчата дуже рано усвідомлюють себе і можуть переживати важку гендерну дисфорію, булінг, примус до маскулінності, насильство або сором.
Але існує й інший шлях.
Коли внутрішнє бажання чи відчуття існує, але чіткого усвідомлення «я жінка» ще немає.
Людина роками просто живе в ролі, яку їй визначило суспільство.
Не обов'язково переживаючи її як травму.
Вона навчається, працює, будує кар'єру, бере відповідальність, приймає складні рішення, конкурує, ризикує, розвиває компетентність.
І лише набагато пізніше усвідомлює власну жіночу ідентичність.
У такому випадку виникає особливо цікаве поєднання:
жіноча ідентичність + дорослий жіночий досвід + відсутність частини раннього патріархального програмування покірності.
І тут аргумент «трансжінка не пройшла жіночої соціалізації» раптом можна повернути зовсім іншим боком.
Так.
Можливо, вона справді не пройшла частину цієї соціалізації.
Але якщо ця частина полягала в тому, щоб навчити дівчинку бути меншою, тихішою, обережнішою, залежнішою та зручнішою, —
можливо, її відсутність є не дефіцитом.
Можливо, це саме те, від чого мільйони жінок потім роками намагаються звільнитися.
І тоді питання варто ставити зовсім інакше.
Не:
«Чому трансжінка не пройшла правильну жіночу соціалізацію?»
А:
«Чому ми взагалі вважаємо травматизацію та обмеження необхідною частиною становлення жінки?»
Мені здається, справжній фемінізм мав би прагнути не того, щоб кожна жінка обов'язково пройшла однаковий шлях пригнічення.
Навпаки.
Його кінцева мета повинна полягати в тому, щоб одного дня жодна дівчинка не проходила ту “жіночу соціалізацію”, від наслідків якої дорослим жінкам доводиться лікуватися все життя.
Щоб дівчат із самого дитинства виховували так само вільно.
Щоб їм не потрібно було в сорок років вчитися говорити «ні».
Щоб їм не потрібно було в тридцять років відкривати, що вони мають право на амбіції.
Щоб їм не потрібно було через психотерапію повертати собі право злитися.
Щоб вони не навчалися роками переставати бути зручними.
Щоб сила, автономність, сміливість, сексуальна свобода, інтелектуальна впевненість і незалежність перестали сприйматися як «чоловічі» якості.
Можливо, майбутня жіноча соціалізація взагалі повинна виглядати саме так.
Не виховання покірної дівчинки.
А виховання вільної людини, яка є жінкою.
І тоді одна з найбільших іроній цієї дискусії полягає в тому, що деякі трансжінки могли вже отримати частину тієї свободи розвитку, до якої фемінізм намагається привести всіх жінок.
Не тому, що вони «кращі жінки».
А тому, що жінкам узагалі ніколи не мало бути потрібно проходити через пригнічення, щоб заслужити право називатися жінками.
